Руїна: друга половина XVII ст.

436 Pages·1996·12.9 MB·Ukrainian

by  Гуржій О.І.

ДРУГА ПОЛОВИНА XVII ст

РУЇНА к
'
київ
ВИДАВНИЦТВО «УКРАЇНА»
1996
КО?ДК 1 ВОЄВОДА
ЗАПОРОЗЬКА ШВА
РУЇНА
ІСТОРИЧНІ ПОРТРЕТИ
СТОРІНКАМИ ДАВНІХ ДЖЕРЕЛ
ДРУГА XVII ст.
ПОЛОВИНА
ББК 63.3(4УКР)46
Р83
Редакційна колегія:
В.А.Смолій (голова), О.І.Гуржій, Р.П.Іванченко, О.В.Мишанич
Упорядник і автор передмови О.І.Гуржій
Руїна: друга половина XVII ст. / Упоряд. і передм.
Р83 О- І* Гуржія; Ред. кол. В.А. Смолім (голова) та ін.— К.:
Україна, 1996.— 431 с. — (Історія України в прозових
творах та документах).
І8ВК 5-319-01313-2
Ця книга охоплює події в Україні, що увійшли в її історію під наз¬
вою «Руїна». До видання включені прозові твори, історичні досліджен¬
ня, документальні матеріали, котрі яскраво характеризують найтрагіч-
нішу сторінку історії нашої держави.
Книга доповнена хронологією, картою того часу, примітками.
Розрахована на вчителів та учнів шкіл, усіх, хто вивчає або цікавить¬
ся історією України
4702640101- 017 г _ /1
Р-^- Без оголошення ББК 63.3(4УКР)46
© О.І.Гуржій, упорядкування,
передмова, 1996
Ї8І№ 5-319-01313-2 © Видавництво «Україна», 1996
СЛОВО ДО ЧИТАЧА
«Руїна» — так категорично і, на наш погляд, досить влучно укра¬
їнський народ назвав один з найтрагічніших періодів історії своєї дер¬
жави. Припав він головним чином на роки гетьманування Івана Брю-
ховецького (1663—1668), Дем’яна Многогрішного (1668—1672) та Іва¬
на Самойловича (1672—1687). Деякі новочасні історики угледіли в
ньому «похмуру добу», коли особливо виразно виявилися «безпорад¬
ність» народних мас, «безідейність» і «користолюбство» національних
урядовців. Але щоб краще усвідомити ті давні події, звернімося до
першопричин «Руїни»...
Ще за життя Б.Хмельницького старшина, виконуючи його волю й
прагнучи уникнути внутрішньої боротьби за владу, фактично без за¬
гальних виборів призначила на гетьманський уряд 16-річного Юрія
Хмельницького. Однак уже через місяць (26 серпня) він із намови наз¬
ваного батька й дорадника, генерального писаря І.Виговського на Ге¬
неральній раді в Чигирині офіційно зрікся гетьманства. Сталося це
вже після смерті старого гетьмана (27 липня 1657 р.). Рада ж, на якій
окрім старшин і рядових козаків були присутні міщани й духівництво,
вирішила тимчасово передати булаву Виговському. Це не сподобалось
Москві, де всупереч угоді від 1654 р. чекали від «малоросіян» особли¬
вого «челобития» — клопотання про дозвіл обрати собі нового геть¬
мана. Царський уряд повів затяту дипломатичну боротьбу за свої ін¬
тереси. Але з цього нічого не виходило. У жовтні того самого року
відбулася інша Генеральна рада в Корсуні. І хоч Виговський буцімто
доброхіть зрікся гетьманства, бо не бажав у неволі в царя жити, во¬
на підтвердила всі його повноваження, а учасники ради пообіцяли
своєму лідеру одностайну підтримку в його прагненні захистити «дав¬
ні права та вольності» українців, що їх почав обмежувати цар. Свід¬
ками цього стали повноважні посли з багатьох зарубіжних країн (Ав¬
стрії, Волощини, Молдови, Кримського ханства, Семигороду, Туреч¬
чини та Швеції).
Одразу ж після ради Виговський узявся втілювати в життя кіль¬
ка важливих політичних намірів і домігся-таки від урядів Криму й
5
Туреччини підписання мирного договору. Було також ратифіковано
угоду із Швецією. Вона визнала незалежність України з державни¬
ми кордонами аж до Вісли. Від Речі Посполитої гетьман відібрав Бе¬
рестейське і Новгородське воєводства. За умов, що склалися, Поль¬
ща обіцяла Україні широку автономію, якщо та знову увійде до її
складу.
Зазнаючи неослабного тиску з боку царату з його відвертими
провокаціями, Виговський почувався досить непевно на своїй найви¬
щій державній посаді (ранзі). Дошкуляли нечувані внутрішні чвари
на Лівобережжі, Правобережжі й Запорожжі, гнівалися «низовики»,
яких не запросили взяти участь у виборах, та й цареві з його санов¬
никами Виговський змушений був раз у раз доводити свою вірність
і лояльність. Узяти хоча б розмову з воєводою М.Зюзіним 18 січня
1658 р. Гетьман нагадував про особисті «заслуги» перед сюзереном
під час спільних російсько-українських воєнних походів (зокрема
Кримської кампанії), просив, «чтоб царское величество никому не
верил», хто на нього, Виговського, «приносить лично станет», запев¬
няв у вірності государю «по присяге своей» і набивався до останньо¬
го «в дружбу».
Мабуть, зваживши на лихі обставини, Виговський вирішив за кра¬
ще для себе офіційно сповістити царя Олексія про обрання гетьманом
і просити його підтвердити цей акт своєю «високою рукою». Невдов¬
зі за дорученням царя в Україну прибув представник Москви боярин
Б.Хитрово і призначив на 25 січня нову раду в Переяславі, очевидно,
сподіваючись «провалити» на виборах Виговського. Юдначе боярин
поїхав до Полтави намовляти місцевого полковника М.Пушкаря на
збройний виступ проти гетьмана. Втрутилося й кілька російських во¬
євод. В універсалі полковникові Богуну 1658 р. Виговський зазначав:
«От певних людей имеем ведомость, что Пушкарь подущением воєвод
Калантаевского, Охтьірского, Воловского и Белгородского поднял тое
своеволю, которьіе ему обещали во всех потребах посилковать». Кон¬
флікт між Виговським і Пушкарем чимдалі загострювався, і врешті
зчинилася кривава різанина з участю десятків тисяч осіб. Лише на бо¬
ці полковника виступило 20 тис. запорожців і стільки ж «гультяїв»,
наймитів та іншого люду. В борню вступили старшини І.Богун, І.Сер-
бин, кошовий отаман Я.Барабаш та багато інших відомих політичних,
військових діячів. Виговський здобув перемогу. Пушкар загинув у бою
під Полтавою 11 червня, а його прибічника Барабаша було захоплено
в полон і згодом страчено за наказом гетьмана.
І.Виговський та його найближче оточення добре розуміли, що чва¬
ри й розбрат між українцями часто інспірує своєю політикою Моск¬
ва. Старшина Ю.Немирич у «Маніфесті до володарів Європи» (1658)
звинувачував царську адміністрацію в порушенні положень Березне¬
вих статей 1654 р. щодо української автономії, у підтримці опозицій¬
них сил і партій, а отже й у роздмухуванні міжусобної війни, у пос¬
тійній загрозі збройного втручання в «малоросійські» справи, спробі
накинути ярмо на Україну. Він застерігав, що московити виношують
намір, «...приєднавши нас до себе, зробити союзниками по рабству».
А в листі до герцога Адольфа Йоана, брата шведського короля Кар-
ла X Густава, від 11 жовтня 1658 р. зазначав: «Московити звалили на
б
нас тяжче ярмо, ніж те, що від нього не так давно хотіли звільнити¬
ся козаки, котрі боролися з поляками за віру і свободу».
Ці та інші причини подвигали гетьмана розірвати всякі стосунки
з Москвою і видерти Україну зі складу Великого князівства Москов¬
ського (так називалася в тогочасних джерелах Російська держава).
Тим.більше, що з її урядом не було укладено нових статей-угод (дві
попередні спроби царя нав’язати Виговському невигідні, навіть при¬
низливі для України проекти цих документів провалилися). Союзни¬
ком у боротьбі проти великодержавницьких планів Росії могла ста¬
ти Польща. Відповідний договір було підписано 16 вересня 1658 р. у
Гадячі. Ним передбачалося створення своєрідного федеративного
державного об’єднання (Україна, Польща, Литва). При бажанні до
нього могла вступити і Московія. За Гадяцькою угодою, Україна пе¬
рейменовувалась на «Велике князівство Руське», і входили до неї ко¬
лишні Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства. Виконавчі
функції передавалися гетьманові, який правив довічно, а законодав¬
чі— Загальній раді. По-сучасному кажучи, створювалась автономна
парламентська республіка. Гетьман Вигобський отримував ще й поса¬
ду київського воєводи, у власність йому передавалися Барське та
Любомльське староства. У князівстві передбачалися своя фіскальна
система, карбування власної монети, існування незалежних зброй¬
них сил (козацьких) і найманих військ. Польсько-шляхетській армії
заборонялося перетинати державний кордон з Україною (Москва ж
постійно нехтувала цю вимогу).
Однак «національній програмі» Виговського не судилося здійсни¬
тись. Проти нього піднялися міщани, селяни і прості козаки, що боя¬
лися повернення в Україну панів і відновлення феодальних повиннос-
тей. Повстання очолили І.Богун (дещо згодом), І.Сірко та І.БеЗпалий.
З допомогою російської армії під проводом воєводи Г.Ромодановсько-
го вони 1659 р. розгромили гетьманські війська. Таким чином, Галиць¬
кий договір скасовувався.
Боротьбу проти гетьмана України царський уряд називав «богоу¬
годним делом», а його самого— зрадником, котрий забув «Бога и
посвятой господнє евангельской заповеди» та прийшов зі своїми
людьми у «великого государя украйньїе городи»: Він звинувачувався
у порушенні попереднього договору.
Виговський гетьманував лише два роки, але й за цей короткий час
відчув зверхнє ставлення російського монарха до українського наро¬
ду, його підхід до визначення політичного статусу України. У трьох
проектах статей-угод, не підписаних гетьманом, Москва домагалася,
по-перше, обмеження автономії Української держави (без дозволу ца¬
ря старшина не мала права обирати гетьмана, а той — призначати чи
звільняти генеральну старшину й полковників) і недопущення зрос¬
тання її території; по-друге, розташування в усіх важливих містах (на
правому березі, крім Києва, ще й у Переяславі, Брацлаві, Умані, а на
лівому, крім Чернігова, також у Ніжині), «где пристойно», російських
залог і насадження своїх воєвод; по-третє, якнайбільшого послаблен¬
ня зв’язків українців з білорусами (щоб «козаки туди не ходили» і на
«Белой России ньіне и впредь залог казацким не бьіть»).
Після скинення з гетьманства Виговський 1659 р. втік до Польщі, де
7
йому присвоїли тит^ул сенатора і київського воєводи. Того ж року
Ю.Хмельницького на раді в Германівці вдруге обрали гетьманом. При
підтримці старшин правобережних полків він через воєводу О.Трубець-
кого запропонував цареві угоду, де на користь українського населення
було «многое написано... сверх прежних статей» Б.Хмельницкого, зок¬
рема щоб московських залог і воєвод ніде, крім Києва, не залишилося
(ст.2); щоб українці вільно переобирали гетьмана й старшин (ст. 4, 5);
щоб м.Старий Бихів, яке Москва вимагала собі, залишалося за мало¬
російським полковником (ст.6); щоб права гетьманського правління
поширювалися на зносини з іноземними державами та самоустрій
(ст, 8—13).
Московська сторона зволікала з підтвердженням статей, а Тру-
бецькой намагався заманити Ю.Хмельницького до Переяслава, оточе¬
ного російськими військами. Повагавшись, той піддався-таки на умов¬
ляння воєводи й 10 жовтня прибув із старшинами до міста. Туди Тру-
бецькой стягнув збройні сили під командуванням Шереметєва і Ромо-
дановського; прибули й представники українського духівництва про-
російської орієнтації. На раді в Переяславі, що відбулася 15—17 жовт¬
ня, від статей Хмельницького мало що залишилося. Натомість ухвале¬
на угода ставила гетьмана і старшин у цілковиту залежність від царя
(ст. 1, 2); не лише обмежувала, а й забороняла зовнішні стосунки Ук¬
раїни з іноземними державами (ст. З, 4); надавала право московським
воєводам у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Києві та Умані
розпоряджатися «маетностями теми, которьіе принадлежали к тем
воєводствам прежде сего» (ст.5). 15-а стаття «велела» гетьманові «го¬
род Старой Бьіхов очистить великому государю», а «черкас (україн¬
ців. — Авт.) и иньїх чинов служильїх людей» звідти «вивести». 16-а
стаття ще раз окреслила східний кордон між Україною і Російською
державою (на випадок його переходу селянами, злочинцями тощо).
Було заборонено під страхом смертної кари надавати притулок утіка¬
чам, що значно ущемлювало вольності Війська Запорозького.
Ця угода поставила Українську державу у надзвичайно складне
становище. Цар чимдалі менше рахувався з гетьманом та його прав¬
лінням, грубо втручався через воєвод у справи місцевої адміністрації,
розподіляв на власний розсуд природні багатства України, під’юджу¬
вав окремих старшин, роздмухуючи пристрасті як серед панівної вер¬
хівки, так і простих козаків та посполитих.
Поразки російсько-української армії 1660 р. у війні проти Польщі
висунули на порядок денний питання про західний кордон між Укра¬
їною і Річчю Посполитою. Яким бачив його Ю.Хмельницький, довіду¬
ємось із гетьманських «прохань» на ім’я царя, складених у Чигирині
в травні перед підписанням мйрної угоди з королівською владою.
Фактично він пропонував кордон, визначений Зборівським догово¬
ром 1649 р.: від р.Горинь біля м.Острог через Заславль, Гощу, Волин¬
ське воєводство, Межибіж, Вінницю, Бар, Зеньків, Студеницю, Моги¬
льов, Ямпіль, Рашків. Приблизно таку ж лінію обстоювали й москов¬
ські посли. Як бачимо з листа, гетьман прагнув міжнародного визнан¬
ня і підтвердження кордону між Україною і Польською державою від¬
повідно до рішень у Зборові, тобто кордону, що існував з часів
Б. Хмельни цького.
8