Словник української мови VI століття (2017)

2017·3.2 MB·Ukrainian

by  Ющук Іван Пилипович

І.П. Ющук

Словник
української мови VІ століття

Присвячую пам’яті предків,
які століттями творили й
свято берегли рідну українську
мову, передаючи її з покоління
в покоління

Київ
Київський міжнародний університет
2017
ББК 81.2 УКР.4
УДК 811.161.2(038)
Ю99

Рекомендовано
вченою радою Київського міжнародного університету
(протокол № 6 від 31.01.2017 року)

Рецензенти:
О.Н. Мушкудіані, доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри Київського міжнародного університету
Д.В. Павличко, Герой України, почесний професор НаУКМА
М.Г. Зубков, лінгвоексперт Комітету стандартування
НУ “Львівська політехніка”, заслужений працівник
освіти України, лексикограф

Ющук І.П.
Ю99 Словник української мови VІ століття. — К.: Київський
міжнародний університет, 2017. — 352 с.
ISBN 978-617-651-178-6

У словнику зібрано понад 13 тисяч слів української мови
слов’янського походження, які повністю або частково звучанням
і значенням збігаються зі словами верхньолужицької (7,5 тис.
слів), чеської (10,8 тис. слів), словенської (9,3 тис. слів), сербської
й хорватської мов (10,2 тис. слів), території яких не межують з
Україною. Можна з повною підставою припускати, що їх наші
предки вживали ще до розселення слов’ян — у VІ й попередніх
століттях, а не запозичили пізніше. Ці слова є переконливим сві-
дченням про побут, звичаї й життєві турботи наших далеких
предків.

ISBN 978-617-651-178-6 © І.П. Ющук, 2017
© Київський міжнародний університет, 2017
2
Вступне слово

Принаймні вперше чуті, з перших слів
Я мови польську й сербську розумів,
Словацьку, чеську та словенську мови,
Коли й без словника велись розмови…
В. Василашко

“И хотя нҌмцы увҌряютъ, якобы малорос-
сійскоє нарҌчіє єсть нє что иноє какъ русский
языкъ, испорчєнный примҌсью польскаго, нє
смотря на то малорусскоє нарҌчіє старҌє мно-
гихъ других, ибо Кієвъ процвҌталъ ужє въ то
врємя, когда Москва нє сущєствовала, а славянс-
кіє Полянє єщє прєждє Рурика говорили нє ина-
чє, какъ своимъ славянскимъ языкомъ”.
Г.С. Бандке, 1815 р.

Звісно, півтори тисячі років тому назв Україна, українець, україн-
ський не існувало (як і не було таких назв, як France, Français, français
чи Deutschland, Deutsche, deutsch), але ця земля (україна) була, і на ній
жили й спілкувалися наші далекі предки. І сучасна українська мова не
раптом з’явилася з появою назви український (як і французька чи ні-
мецька), а під різними назвами чи й без назви формувалася впродовж
тисячоліть, як і все на світі. Можна було б мову наших предків, що
була в VІ столітті, назвати протоукраїнською, але з цього випливало
б, що йдеться про якусь первісну мову, яка передувала сучасній і була
мало подібна до неї.
Звичайно, мова змінюється з часом, але змінюється дуже повільно
і не докорінно, якщо не зазнає ́насильницьких зовнішніх впливів. Перші
християнські твори грузинською мовою з V століття грузини цілком
розуміють і тепер без перекладу. Грузини вільно читають “Витязя в ти-
гровій шкурі” Шота Руставелі (тільки деякі специфічні слова потребу-
ють пояснення), хоч цьому творові приблизно 800 років. Як стверджу-
ють знавці, мова “Божественної комедії” Аліг’єрі Данте дуже мало від-
різняється від сучасної італійської, хоч цей твір написаний майже
700 років тому. Сучасний ісландець легко читає й розуміє, що було на-
писане в ХІІІ столітті. Тож чи так уже суттєво могла змінитися мова
наших предків хоч і за вдвічі довший час, якщо давні людські спільноти
вели досить замкнутий спосіб життя і бережно ставилися до своєї мови?
3
Про шанобливе ставлення людей у давнину до рідної мови свого
часу свідчив представник одного з індіанських племен Америки: “На-
ші матері витрачають щодня по дві години, навчаючи дітей правильно
говорити мовою племені. Дорослий індіанець, який не володіє своєю
мовою з абсолютною правильністю, фактично стає безправним: йому
не дозволяють говорити при людях, щоб його мовні хиби не переда-
лися слухачам, особливо дітям. Через те наші матері витрачають ве-
личезну кількість часу, домагаючись ідеальної точності у відтворенні
нашої дуже складної граматики”. Мабуть, і наші предки з неменшою
бережливістю ставилися до своєї мови як до найціннішого скарбу, ус-
падкованого від попередніх поколінь. Не випадково ж для них той,
хто говорив чужою мовою, був німцем, тобто німим.
У давні часи за мовою й вимовою розпізнавали людину, з якого
вона краю, якого племені, своя чи чужа. Переконливе свідчення про це
знаходимо в Біблії, де описано криваву сутичку між двома ізраїльсь-
кими родами: “Тоді гілеадії позаймали йорданські броди до Ефраїму; і
як хто з ефраїмських утікачів говорив: “Дайте мені перебрести”, — то
гілеадії його й питали: “Чи ти не ефраїмець?” І як той казав: “Ні!” —
то вони казали йому: “Скажи-но: Шібболет”, — і як він казав “Сіббо-
лет”, бо не вмів до ладу вимовити, то вони хапали його та й стинали
на йорданських бродах” (Суддів, 12; 5-6). Коли окупаційні російсько-
більшовицькі банди Муравйова 9 лютого 1918 року ввірвалися в Київ,
то стріляли в кожного, хто озивався українською мовою. Мова була і є
свого роду свідченням про людину. “Птицю пізнати по пір’ю, а люди-
ну по мові”, — каже українське народне прислів’я.
Отож є всі підстави вважати, що сучасна українська мова не по-
винна дуже відрізнятися від тої, якою наші предки розмовляли півто-
ри тисячі років тому. Хоч, зрозуміла річ, за такий час багато чого й
змінилося і в її словниковому складі, і в значенні збережених слів, й у
вимові та граматиці, але, мабуть, не разюче. Далися, безперечно, взна-
ки, зокрема, впливи завойовників та колонізаторів — аварів (літопис-
них обрів), татаромонголів, пізніше поляків, московитів, але не насті-
льки, щоб докорінно змінити її структуру, засоби. Тож і в VІ столітті
мова наших предків була українська (хоч її так і не називали тоді),
тільки на певному ступені свого розвитку.
Про початки слов’янських мов, а отже, й української, у нас є ли-
ше припущення. У доісторичні часи, за родоплемінного ладу, майже
кожне плем’я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ще доволі
близькими, але чим далі одне від одного жили племена, тим усе
більше різнилися їхні мови. Ось, наприклад, яку мовну картину
4
спостерігав М. Миклуха-Маклай 1871 р. серед племен Нової Гвінеї:
“Майже в кожному селищі своє наріччя. У селах, віддалених на чверть
години ходи одне від одного, є вже кілька різних слів для позначення
тих самих предметів; жителі сіл, розташованих на відстані години хо-
ди одне від одного, розмовляють іноді такими різними наріччями, що
майже не розуміють одні одних. Якщо мої екскурсії тривали понад
один день, мені потрібні були два або навіть три перекладачі, які
повинні були перекладати один одному запитання й відповіді” (Мик-
лухо-Маклай Н.Н. Путешествия. — М. ― Л., 1940. ― Т.І. ― С. 243).
Подібні явища й тепер ще спостерігаються в деяких районах
Індії, в Африці. Наприклад, у тій же Новій Гвінеї ще й дотепер зберег-
лося близько 620 мов. В Австралії наприкінці ХVІІІ ст., коли сюди
прийшли європейці, на 300 тис. аборигенів було близько 500 мов. В
Індії на початку нашого століття нараховували 1,5 тис. мов, зараз їх
налічують близько 500. У Нігерії понад 100 мов, у Заїрі ― близько
800. У сучасному Дагестані майже в кожному аулі своя мова.
Кожне явище має свою історію, тобто рух у часі. І мова теж, вона
не є чимось споконвіку даним. Та чи інша сучасна мова формувалася
протягом століть і тисячоліть водночас із формуванням того чи іншо-
го народу.
Племінні мови були досить обмежені в своїх виражальних мож-
ливостях: синтаксис у них був бідний, морфологічні засоби мало
впорядковані, вони мали невеликий словниковий запас ― від сили
тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо
швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало
об’єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені,
сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об’єднання інші мо-
ви й водночас сама збагачувалася за їхній рахунок. Її словник помітно
збільшувався, з’являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й
морфологічні засоби. Сама мова ставала досконалішою й стійкішою
вже хоч би й тому, що нею розмовляло більше людей. Така мова мог-
ла довший час протистояти натискові іншої мови.
Як же відбувався перехід від мов вузьколокальних до поширених?
Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег Тибру, туди,
де пізніше виник Рим, прийшло плем’я латинян, їх було небагато ―
десь кількасот осіб. Племена, що там жили, говорили зовсім іншими
мовами, іноді навіть дуже далекими від латинської (наприклад,
написів етруською мовою й досі не вдалося розшифрувати). Та з ча-
сом ці племена, підкорені латинянами, засвоїли їхню мову й самі ста-
ли її носіями та поширювачами. Коли вже в ІІ ст. до н.е. римська дер-
5
жава завоювала іберійські племена на Піренейському півострові, то че-
рез своїх управителів і військо поширила тут латинську мову, яка схре-
стилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії постали
іспанська, галісійська, каталанська, португальська мови. У І ст. до н.е.
римляни завоювали галлів, накинули їм латинь ― і з виниклої таким
чином латино-галльської суміші врешті-решт сформувалася фран-
цузька мова. Так само на початку ІІ ст. н.е. римляни принесли свою
мову дакам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на ру-
мунську. Сьогодні романськими мовами, в основу яких лягла латинь,
розмовляє понад півмільярда людей різного етнічного походження.
Певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки
природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або
добровільного захоплення в її орбіту носіїв інших мов. Найчастіше це
відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших
племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в
різні боки, то звужувався, вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого
впливу як з боку переможених мов, так і з боку мов інших завойов-
ників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження
могли зникати або розростатися до нових мов-основ. Основну ж роль в
утвердженні тої чи іншої мови завжди відігравала держава, зокрема її
адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній
цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами.
Що ж відбувалося з мовою на теренах сучасної України?
Геродот (V ст. до н.е.) пише, що скіфи, відвідуючи країну аргіпеїв
(яка, імовірно, лежала на південних відрогах Уральського хребта), ко-
ристувалися сьома мовами. Пліній Старший (І ст. н.е.), говорячи про
Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: “У цій землі живе
30 племен, із них 23 у внутрішніх областях”. Помпоній Мела (І ст. н.е.)
називає на території України 16 племен (але це він, звичайно, подає за
переказами, бо інакше звідки б у нього взялися відомості про одно-
оких людей, про людей з песячими головами тощо?). Клавдій Птоле-
мей (ІІ ст. н.е.) уже більш поінформований про ці землі. Він
підкреслює: “Заселяють Сарматію дуже численні племена”, ― і
називає їх близько 60 (Див.: Античная география / Сост. проф.
М.С. Боднарский. ― М.: Географгиз, 1953). Зрозуміла річ, теж не всі.
Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися що-
найменше мільйон років тому, повинно було бути набагато більше пле-
мен і мов. Якщо врахувати, що сучасна материкова Україна в 22 рази
більша за Крим і умови для життя в ній у цілому набагато кращі, то
можна припускати, що був такий час, коли на її просторах жило до
6
тисячі різних племен з різними мовами чи, точніше, наріччями. Ще й
тепер майже кожне село має свої діалектні особливості ― то чи це не
залишки прадавніх племінних мов?
Відомо також, що на межі нашого літочислення на територію су-
часної України переселилася частина галлів, рятуючись від римського
поневолення. То чи не вони, змішавшись з тубільним населенням, ста-
ли тут певним об’єднавчим мовним ферментом, як свого часу латиня-
ни на Апеннінському півострові і в Європі взагалі? Принаймні на ті
часи припадають перші згадки про слов’ян.
Як пише М.Грушевський, осібне ім’я для слов’ян ми маємо “тільки
в звістках з І в. по Хр. Вони виступають в авторів І-ІІ в. по Хр. під на-
звою венедів” (Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. І. — К.: На-
ук. думка, 1991. — С. 77). Про слов’ян писав у першій половині VІ сто-
ліття візантійський історик Прокопій Кесарійський: “Ці племена,
слов’яни і анти, не керуються однією людиною, але здавна живуть у
народоправстві, і тому в них щастя і нещастя в житті вважаються спіль-
ною справою. Так само і в усьому іншому в обох цих варварських пле-
мен все життя і звичаї однакові. Вони вважають, що один лише бог,
творець блискавок, є володарем над усім, і йому приносять у жертву
биків і здійснюють інші священні обряди… Вони вшановують і ріки, і
русалок, і всілякі інші божества, приносять їм усім жертви і за допомо-
гою цих жертв здійснюють ворожіння… У них одна й та сама мова, ва-
рварська, і за зовнішнім виглядом вони не відрізняються один від одно-
го” (цит. за: Прокопій Кесарійський. Готська війна // Крисаченко В.В.
Хрестоматія-посібник: У 2 кн. — Кн. І. — К.: Либідь, 1996. — С. 103-
104). Цікаво відзначити, що, за Прокопієм Кесарійським, у його час роз-
біжності між мовами окремих слов’янських племен і навіть об’єднань
були для сторонньої людини мало помітні (“у них одна й та сама мова”).
Українці, як і наша мова, походять із спільнослов’янських коре-
нів. “Витоки українського народу та початок його історії тісно
пов’язані з проблемою походження слов’янства. Показово, що праба-
тьківщина слов’ян територіально збігається з ядром українських етні-
чних територій і займає Північно-Західну Україну (Волинь, Прикар-
паття, Поділля, Київщина)… Сучасна наука дає підстави говорити про
існування праслов’янських племен, починаючи з рубежу нашої ери
(зарубинецька культура), а про справжніх слов’ян лише з V століття
(культура Прага-Корчак, Пеньківка). Отже, є всі підстави стверджува-
ти, що праукраїнці з’явилися на історичній арені не раніше появи
слов’янства у середині І тис. н.е.” (Залізняк Л. Стародавня історія
України. — К.: Темпора, 2012. — С. 392).
7
Наприкінці ІV століття “анти — союз слов’янських племен, яких
Михайло Грушевський вважав безпосередніми предками українців, за-
ймали майже всю лісостепову смугу Правобережної і частково Лівобе-
режної України аж до річки Сіверський Донець, де в V-VІ ст. були поши-
рені пам’ятки пеньківської культури. Це був густо заселений регіон. Так,
відомий дослідник слов’янських старожитностей Михайло Брайчевсь-
кий вважає, що тут мешкало близько 4 млн. осіб… Основою господарс-
тва антських племен були орне землеробство, тваринництво та промис-
ли: мисливство, рибальство, збиральництво… Анти вели жваву торгів-
лю з провінціями Римської імперії, що, однак, не перешкоджало їм
здійснювати військові походи на її терени. На думку вчених, створений
антами військово-політичний союз був одним із зародків майбутньої
східнослов’янської держави” (Сегеда С. У пошуках предків. Антропо-
логія і етнічна історія України. — К.: Наш час, 2012. — С. 232-234).
У 558 р. в степову зону сучасної України прикочували тюркомовні
орди, в авангарді яких рухалися авари, або, по-літописному, обри. Не-
стор писав про них: “У ті часи існували й обри… Ці ж обри воювали
проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильс-
тво вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обрино-
ві, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чо-
тири, або й п’ять жінок у телігу й повезти обрина; — і так мучили вони
дулібів” (Літопис Руський / Пер. за Іпатським списком Л. Махновець. —
К.: Дніпро, 1989. — С. 7). І деякі слов’янські племена, рятуючись від
нашестя жорстоких чужинців, стали переселятися далі від них: одні на
захід (західні слов’яни), інші на південь (південні слов’яни).
VІ століття стало переломним у житті слов’янських племен — це
час так званого Великого переселення народів. “Велике переселення
народів у ІV-V cт. призвело до падіння Римської імперії та докорінних
змін на етнополітичній карті Європи, зокрема й на українських тере-
нах. Наприкінці V ст. на Волині та в Прикарпатті постає перша досто-
вірно слов’янська етнічна спільнота, відома археологам під назвою
празької культури, а візантійським хроністам — склавинів… З Волині
та Прикарпаття долинами Дністра та Пруту склавини рушили у Поду-
нав’я та на Балкани, взявши участь у формуванні південного
слов’янства. Піднімаючись до верхів’я Дунаю, вони дійшли до його
витоків і заселили басейн Лаби. Так почалась історія лужицьких сер-
бів. Пращурами словаків, моравів, чехів також було празьке населен-
ня, яке у VІ-VІІ ст. прийшло у Центральну Європу з українського
Прикарпаття через перевали Карпат” (Залізняк Л. Стародавня історія
України. — К.: Темпора, 2012. — С. 395). Наприкінці VІ століття наші
8
предки, що залишились на цій землі, заснували, уже як окрема
слов’янська спільнота, свою державу з центром у Києві.
На той час мусили бути відмінності між говорами різних племен,
які й лягли в основу діалектів, а відтак і мов слов’янських народів. Як
пише М.Грушевський, “язикова диференціація серед слов’янства за-
чалась ще на правітчизні, довго перед великою слов’янською міграці-
єю” (Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. І. — К.: Наук. думка,
1991. — С. 79). Це підтверджують мовознавці: “Очевидно, пра-
слов’янська лексика в останні сторіччя свого існування, приблизно в ІІІ-
ІV ст. н.е., помітно диференціювалася в діалектному відношенні”
(Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов. —
К.: Наук. думка, 1966. — С. 535). Власне кажучи, єдиного наріччя в
первісних слов’ян, не об’єднаних в одній централізованій державі, як
свідчать вже наведені факти, й не могло бути. “Сучасний стан науки
дозволяє бачити витоки окремих слов’янських мов у діалектних особ-
ливостях слов’янської прамови склавинів та антів на території Украї-
ни V-VІ ст. Їхнє розселення у всіх напрямках у V-VІІІ ст. призвело до
зародження окремих слов’янських народів з власними мовами” (Заліз-
няк Л. Стародавня історія України. — К.: Темпора, 2012. — С. 396).
“Сучасне мовознавство дає підстави говорити про початок формуван-
ня української мови у VІ ст.” (Залізняк Л. Там само. — С. 410). Зви-
чайно, її основні племінні особливості, основне ядро формувалися ще
задовго до виділення із слов’янського масиву.
Слов’янські племена розійшлися, одні раніше, інші пізніше, й по-
несли з собою те, що було спільне, й мову теж.
Писемних пам’яток мови наших предків з того давнього часу ми
не маємо: їх або не було, або вони не збереглися. Не була народною
українською (чи давньоукраїнською) й мова пам’яток із ХІ-ХVІІ сто-
літь, які збереглися. Писемна мова тих часів на території України — це
штучне (книжне) пристосування давньоболгарської мови до українсь-
кого середовища, пов’язане із запровадженням християнства 988 року.
Справжня давньоукраїнська мова дійшла до нас лише в усній формі —
у народних піснях.
Ось явно ще дохристиянська купальська пісня, яка збереглася на
Івано-Франківщині:
Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
9
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.
Усе тут — і особливий ритм, й імена дохристиянських божеств —
старовинне, тільки не мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснян-
ка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
— Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки — літо відмикати,
З лівої ручейки — зиму замикати.
У цих піснях відбилося світобачення наших далеких пращурів у
всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що
поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки хо-
ваються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було
відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зи-
му, літо й осінь (без весни), як це й було в давнину. Давність наведе-
них тут пісень безперечна. А мова їхня, зокрема лексика, — природна,
жива, ніби вони недавно складені.
Таким чином, можна досить вірогідно припускати, що мова пле-
мен, які півтори тисячі років тому жили на теренах сучасної України,
уже була мовою із сучасним українським словниковим складом (лише
не таким багатим і не так засміченим запозиченнями), із сучасною
українською граматичною будовою (з поодинокими розбіжностями),
тільки, може, деякі звуки та звукосполучення вимовлялися трохи ін-
акше, і мала більш виражені діалектні розгалуження й відмінності, які
ще й тепер дають себе знати в різних місцевостях у селах, особливо на
фонетичному рівні. Отже, ту мову (чи слов’янський діалект), якою
наші предки розмовляли в VІ столітті, є підстави називати саме украї-
нською, а не просто слов’янською чи протоукраїнською.
Про мову наших далеких предків аргументовано можна судити,
зіставляючи її сучасний стан з мовами інших слов’янських народів,
які, починаючи з V-VІ століть, стали розвиватися як окремі етноси.
Кожна мова складається з трьох функціонально-структурних
компонентів: фонетики, лексики й граматики.
Фонетика — певним чином систематизований набір звуків, інто-
націй і наголосів — це відчутна, матеріальна оболонка мови. Вона за-
10