Українська література. Хрестоматія. 9 клас

737 Pages·39.395 MB·Ukrainian

by  Левчик Н.В., Камінчук О.А.

УДК 373.5:821.161.2.09+821.161.2.09] (075.3)
ББК 83.34УКРя721
У45
Упорядники: Надія Володимирівна Левчик,
Ольга Анатоліївна Камінчук,
кандидати філологічних наук
Схвалено для використання у навчально-виховному процесі
(Витяг з протоколу № 3 засідання комісії з української
літератури Науково-методичної ради з питань освіти МОН України
від 29 червня 2006 р.)
© ТОВ «ЛДЛ», 2006
© Левчик Н. В., Камінчук О. А.,
упорядкування, 2006
© Железняк С. М., обкладинка,
КВЫ 966-8601-08-4 2006
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
Вивчаючи фольклорні багатства нашого народу у попе­
редніх класах, ви переконалися, що Україна з давніх давен
славилася піснями. Пісня — душа народу, і український народ
словами пісень заявив про себе світові як життєлюбна, краси­
ва душею і помислами нація — багата духовною культурою,
славною історією боротьби за свободу і незалежність, перемо­
гою сил Правди, Краси і Любові. Щира, задушевна і лірична
українська пісня відзначається жанровим і тематичним роз­
маїттям. Ви ознайомилися з текстами суспільно-побутових
пісень: козацькимїіфчумацькими, піснями часів кріпаччини,
рекрутськими, солдатськими, бурлацькими, наймитськими,
заробітчанськими, історичними піснями. На сьогодні біль­
шість цих пісень не є широко відомими, оскільки життя лю­
дини XX і XXI століть далеке від обставин, за яких і у зв’язку з
якими ці пісні створювались.
Родинно-побудові пісні належать до найвідоміших і найпо-
пулярніших в наш час, оскільки стосуються вічних тем в житті
людини, кохання, родинного, сімейного життя. В українській
народній ліриці кохання як поетичне, романтичне, доленосне
почуття поставлене на найвищу сходинку духовного підне­
сення в житті особистості. І не важливо, чи то є обопільна лю­
бов і згода, чи почуття не взаємне, без відповіді. Прагненням
людини любити і бути любимою створено сотні ліричних ше­
деврів.
Як і народні думи, пісні родинно-побутової тематики ста­
ли «вічними співами» (Леся Українка), що здавна надихали
митців на творчість, були джерелом сюжетів, скарбницею об­
разів та ритмомелодики для художніх творів. У народній пісні,
як у краплині води глибокої річки, віддзеркалене не лише
життя українського народу, а й вселюдські виміри дум, праг­
нень, настроїв, переживань людини. Дуже часто тексти на­
родних пісень вводяться до художніх творів, або стають темою
З
цілого літературного твору. Так, у п’єсі Івана Котляревського
«Наталка Полтавка» головна героїня виконує народну пісню
«Віють вітри, віють буйні», свого часу створену народною по­
етесою Марусею Чурай. За мотивами пісень написані драми
М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»,
«Маруся Богуславка», повість О. Кобилянської «У неділю
рано зілля копала».
Інколи буває і навпаки, коли пісня, написана письменни­
ком, з часом сприймається як народна. Народною стала пісня
на слова Михайла Старицького «Ніч яка місячна, ясная, зоря­
на. Видно, хоч голки збирай...», пісні Віктора Забіли «Гуде ві­
тер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку», Івана Котляревського
«Сонце низенько, вечір близенько». Такі пісні мають декілька
варіантів співу у різних місцевостях, іноді додаються цілі куп­
лети. Так, пісня «Сонце низенько, вечір близенько», яка про­
звучала у п’єсі Івана Котляревського «Наталка Полтавка» як
арія Петра — коханого Наталки, у народних варіантах допов­
нена куплетами для дуетного співу:
«Ой, прийди, прийди,
Не вчиню кривди.
Як буде кривда,
Я буду винна.
Ой, прийди, прийди,
Мій голубочку,
Я впущу тебе
У коморочку».
Ой, як впускала.
То й цілувала.
Як випускала,
Тяжко зітхала.
Як відомо, народна пісня не має постійного (канонічного)
тексту, вона з плином часу виконавцями оновлюється,
змінюється, має декілька варіантів. Іноді ці варіанти суттєво
різняться між собою.
Народна пісня, фольклор в цілому, як і душа народу, не
старіє, а залишається невичерпним джерелом народної муд­
рості, досвіду поколінь, могутнім культурним пластом. Пі­
сенна спадщина українського народу збережена завдяки
зусиллям не лише фольклористів та етнографів, а й пись­
менників. Активними збирачами родинно-побутових пісень
у XIX ст. були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко,
Марко Вовчок, П. Куліш, Т. Шевченко, С. Руданський,
І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка,. О. Марко-
4
вич, Б. Грінченко та багато інших. Робота по збиранню і за­
писуванню народних пісень проводиться і сьогодні.
Координатором цієї важливої діяльності є Інститут мистец­
твознавства, фольклористики та етнології Національної
Академії наук України.
Родинно-побутові пісні
ТЕЧЕ РІЧКА НЕВЕЛИЧКА
Тече річка невеличка, Але з твоєй власней волі
Схочу,, перескочу, Нічого не буде,
Віддай мене, моя мати, Бо моєго миленького
За кого я хочу. Серце не забуде.
Віддай мене, моя мати, А він, мати, небагатий,—
За кого я важу, Не боюся того,
Най ми буде за ним лихо, Бо то мене той кохає,
Я тобі не скажу. Що піду за нього.
Ти би хтіла і зичила, Не кажи ми, матусенько,—
Щоби я кохала «Те бути не може!»
Багатого, а не того, Ой той мене буде кохав,
Що-м собі обрала. Благослови, Боже!
МІСЯЦЬ НА НЕБІ, ЗІРОНЬКИ СЯЮТЬ
Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе.
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре. (2)
Пісня та мила, пісня та люба —
Все про кохання, все про любов,
Як ми любились та й розійшлися,
Тепер зійшлися навіки знов. (2)
Ой очі, очі, очі дівочі,
Темні, як нічка, ясні, як день.
Ви ж мені, очі, вік вкоротили.
Де ж ви навчились зводить людей? (2)
ЦВІТЕ ТЕРЕН, ЦВГТЕ ТЕРЕН
Цвіте терен, цвіте терен, Хоч дрімайте, не дрімайте —
А цвіт опадає, Не будете спати,
Хто в любові не знається Десь поїхав мій миленький ,у\
Той горя не знає. Іншої шукати.
А я, молода дівчина, Нехай їде, нехай їде,
Вже горя зазнала, Нехай не вернеться,
Вечероньки не доїла, Не дасть йому Господь щастя, ^ч
Нічки не доспала. Куди повернеться.
Ой візьму я кріселечко, Очі мої, очі мої,
Сяду край віконця, Що ви наробили,
Іще очі не дрімали, ,~Ч Що всі люди обминали,
А вже сходить сонце.' А ви полюбили?
СОНЦЕ НИЗЕНЬКО, ВЕЧІР БЛИЗЕНЬКО
Сонце низенько, вечір близенько.
Спішу до тебе, моє серденько.
Ти ж обіцяла мене любити,
Ні з ким не знатись, для мене жити.
Серденько моє, як ми обоє
Кохались вірно, чесно, примірно.
Ой як я прийду, тебе не застану,
Зломлю рученьки — жить перестану.
«Ой прийди, прийди, не вчиню кривди.
Як буде кривда, я буду винна.
Ой прийди, прийди, мій голубочку,
Я впущу тебе у коморочку».
Ой як впускала, то й цілувала.
Як випускала, тяжко зітхала.
В КІНЦІ ГРЕБЛІ ШУМЛЯТЬ ВЕРБИ,
ЩО Я ПОСАДИЛА
В кінці греблі шумлять верби, що я посадила,—
Нема ж того козаченька, що я полюбила!
Ой немає козаченька — поїхав за Десну:
«Рости, рости, дівчинонько, на другую весну!»
Росла, росла дівчинонька да й на порі стала,
Ждала, ждала козаченька да й плакати стала.
«Ой не плачте, карі очі, така ваша доля:
б
Полюбила козаченька, при місяці стоя!
Зелененькі огірочки, жовтенькі цвіточки!
Нема мого миленького, плачуть карі очки!
Болять, болять мої очки, серденько понило.
Не бачу я миленького — і діло не мило!»
ЗА ГОРОДОМ КАЧКИ ПЛИВУТЬ
За городом качки пливуть, каченята крячуть.
Вбогі дівки заміж ідуть, а багаті плачуть. (2)
Вбогі дівки заміж ідуть з чорними бровами,
А багаті дівки сидять з кіньми та волами. (2)
«Чи чула ти, дівчинонько, як я тебе кликав,
Через твоє подвір’ячко сивим конем їхав?» (2)
«Ой хоч чула, хоч не чула — не обзивалася:
Темна нічка-петрівочка — вийти боялася!» (2)
«Ой не бійся, дівчинонько, не бійся нічого,
Бо я, хлопець молоденький, не зрадив нікого!» (2)
«Ой не хоче твоя мати мене, бідну, знати,
Хоче собі багатую невістку шукати!» (2)
«Нащо мені на подвір’ї воли та корови,
Як не буде в моїй хаті любої розмови!» (2)
Ой десь гуде, ой десь грає, скрипка витинає:
Оце вдова своїй доні весілля справляє. (2)
Нехай знають, нехай знають, де музики грають,
Нехай знають, нехай знають, як* бідні гуляють. (2)
СВІТИ, СВІТИ, МІСЯЧЕНЬКУ,
ТА Й НА МІЙ ПЕРЕЛАЗ
«Світи, світи, місяченьку, та й на мій перелаз, (2)
Прийди, прийди, мій миленький, до мене ще хоть раз».
«Я до тебе більш не прийду, нехай хтось інший іде, (2)
Єсть у мене друга дівчина, вона на мене жде».
«Ой коли б я крила мала ще й солов’я очі, (2)
Я б до тебе прилетіла серед опівночі.
Я б до тебе прилетіла, біля тебе сіла, (2)
Я б з тобою, мій миленький, розмову повела.
Як з тобою кохалися — сухі дуби цвіли, (2)
А як стали розлучатись — зелені пов’яли.
Щоб ті трави повсихали, що так рано цвіли, (2)
Щоб ті люди щастя не мали, що нас розлучили».
7
ПУТОМ ІДУ, КОНЯ ВЕДУ, РОЗВИВАЙСЯ, ЛУЖЕ
«Лугом іду, коня веду, розвивайся, луже.
Сватай мене, козаченьку, люблю тебе дуже. (2)
Ой хоч сватай, хоч не сватай, хоч так присилайся,
Щоб та слава не пропала, що ти залицявся». (2)
«Ой коли б ти, дівчинонько, була багатенька,
Взяв би тебе за рученьку, повів до батенька». (2)
«Ой коли б я, козаченьку, була багатенька,
Наплювала б я на тебе і твого батенька. (2)
Ой коли б я, козаченьку, та й забагатіла,
То я б тебе, ледачого, й за харч не схотіла». (2)
«Бодай же ти, дівчинонько, тоді заміж вийшла,
Як край битої дороги рута-м’ята зійшла». (2)
«Бодай же ти, козаченьку, тоді оженився,
Як у млині на камені кукіль уродився». (2)
Не журися, дівчинонько, рута зелененька:
Цей покинув, другий буде, — ще ж ти молоденька! (2)
Цей покинув, другий буде, другий буде кращий,
А цей буде у болоті над чортами старший. (2)
Край битої доріженьки рута-м’ята зійшла.
Молодая дівчинонька та вже й заміж вийшла. (2)
А у млині на камені кукіль не зіходить.
Старий козак, як собака, по вулицях ходить. (2)
Ой у млині на камені кукіль не вродився.
Старий козак, як собака, й досі не женився. (2)
ЗАПИТАННІ) І ЗАВДАННЯ
1. Назвіть декілька пісень про кохання.
2. Що характерно для пісень літературного походження?
3. Хто автор пісні «Дивлюсь я на небо»?
4. У чому відмінність суспільно-побутових пісень і родинно-
побутових? Проілюструйте свою думку пісенним матеріалом.
Поетика народної пісні багато у чому відрізняється від літе­
ратурних творів цього жанру. Текст і будова народної пісні найпер­
ше пов’язані з мелодією. Народна пісня складається з куплетів
(строф). Кожен пісенний рядок — рівноскладовий і симетричний,
має однакову кількість складів. Кількість наголошених складів, у
рядках визначена, але у силабічній групі (коліні) місце їх може бути
різне. Окремі слова народних пісень звільнені від наголосів, іноді
вводяться вигуки. Тому, крім граматичних наголосів є ще ритмічні,
які не завжди збігаються з граматичними. Пісенні строфи різно­
8
манітні за будовою, найчастіше зустрічається двовірш. Пошире­
ним для народної пісні є коломийковий вірш з групуванням складів
(4+4+6) і дворядковою строфою, десятискладовий вірш багатьох
колядок має два коліна (5+5), одинадцяти-, тринадцяти-, сії^над-
цятирядкові вірші весільних пісень, як правило, складаються з
трьох колін (4+4+3), (5+5+3), (5+5+7).
ВЕСІЛЛЯ
Українське весілля як важливий складник духовної куль­
тури народу, провідний жанр родинно-обрядової творчості є
досить складним дійством, своєрідною пишною багатоакт­
ною драмою. У ній беруть участь багато дійових осіб: моло­
дий і молода, їх батьки і родичі, дружки, світилки, бояри,
свати і свашки, старости і підстарости. Дослідник україн­
ського фольклору Микола Сумцов писав, що дуже пошире­
ний вираз «грати весілля», причому слово «грати» вказує на
вияв вакхічного екстазу і сильне напруження життєвих сил.
Інший дослідник народної творчості — Філарет Колесса —
підкреслював, що учасники весілля «грають подію власного
життя».
У різних регіонах України весільне дійство має певні
відмінності в сюжеті і триває від двох-трьох до семи днів. До
визначальних моментів цієї урочистої події можна зарахувати
заручини, сватання, випікання (бгання) короваю, звивання
гільця, дівич-вечір, шлюб, вінчання, покриття молодої.
Заручини відбуваються за взаємною згодою хлопця і дівчи­
ни. У давніші часи заручини могли бути не лише безпосеред­
ньо перед одруженням, а й за багато років до шлюбу:
Заручила мене ненька,
Як я була ще маленька.
Заручити заручила,
А робити не навчила —
співається у старовинній народній пісні.
Сватання — найцікавіший момент українського весілля.
Його видовищність, красу, поетичність змальовано у багатьох
художніх творах («Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар
Стодоля» Т. Шевченка, «Орися» П. Куліша, повістях і рома­
нах М. Стельмаха, У. Самчука та ін.). Сватали як годиться, у
святковий чи вихідний день. Головні дійові особи сватання —
старости і від їх красномовства, вправності, поорієнтованості
у перебігу дійства часто залежав успіх справи. Відбувалося
9
сватання в хаті молодої. Свати приходили з хлібом-сіллю,
віталися. Молодий залишався стояти біля дверей. Між свата­
ми і господарями починалися «переговори».
Батько молодої звертався до старостів з такими словами:
«А що ви за люди і відкіля вас Бог приніс? Чи здалека, чи
зблизька? Може ви охотники які, а може вольні козаки?»
Старости відповідали: «Ми люди німецькі, ідемо з землі
турецької. Раз удома, у нашій землі, випала пороша. Я й кажу
товаришеві: що нам дивиться на погоду, ходім лишень шукать
звіриного сліду. От і пішли. Ходили, ходили і нічого не знай­
шли; аж — гульк! Назустріч іде наш князь, підніма угору плечі
і говорить нам такі речі: “Ей ви, хлопці, добрі охотники! Будь­
те ласкаві, покажіть дружбу мені. Трапилась мені куниця,
красная дівиця. Не їм, не п’ю і не сплю од того часу, та все ду­
маю, як її достати? Поможіть її мені піймати”. От ми й пошли
по слідах, по всіх городах, а все куниці не знайшли. От як у це
село ввійшли, тут уп’ять випала пороша: ми вранці встали і
таки на слід напали. Вірно, що звір наш та пішов у двір ваш, а
з двору у хату та й сів у кімнату. Тут і мусимо його поймати.
Тут застряла наша куниця. Оце ж нашому слову конець, а ви
дайте ділу вінець: оддайте нашому князю куницю — вашу
красную дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай
підросте?»
Після цієї промови старости батько запитував дочку, що
йому робити. Дочка в цей час підходила до печі і мовчки колу­
пала її (ознака згоди). Батько звертався до старостів тра­
диційними словами:
— Бачте, люди добрі, чого ви натворили: мене, старого, з
дочкою пристидили. Так ось же що зробимо: хліб і сіль прий­
мемо, доброго слова не цураємось, а за те, щоб ви нас не ляка­
ли, що ми передержуєм куницю або красну дівицю, вас
пов’яжемо.
Потім звертався до дочки:
— Чуєш, дочко? Годі тобі піч колупати — давай чим оцих
молодців пов’язати. А може, і рушників нема? Може, нічого
не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити? В’яжи ж чим
хоч, хоть мотузком.
Молода виносила рушники і хустку. Рушники подавала
старостам, які перев’язували ними один одного через плече,
хустку ж молода затикала молодому («князю») за пояс. Далі
пригощались, танцювали1.
Так закінчувалось сватання — маленьке весілля.
1 Весілля.— Том. І.— С. 16—17.
10