220 років разом. Випуск І

273 Pages·2.651 MB·Ukrainian

by  Шитюк М.М. (гол. ред.)

Миколаївське товариство єврейської культури

Рада національних товариств Миколаївської області

Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського

Миколаївський комплекс Національного університету

«Одеська юридична академія»

220 років разом

МАТЕРІАЛИ
І
МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ
КОНФЕРЕНЦІЇ

Миколаїв
Типографія Шамрай
2012
1

УДК 94(477.73)(=411.16)"18/"
ББК 63.3 (4 Укр) 5-6
Д 23

Рекомендовано до друку Вченою Радою Навчально-наукового інституту історії та права
Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського. Протокол №8 від
4 квітня 2012 р.

220 років разом. Випуск І / Голов. ред. Шитюк М.М.- Миколаїв: Типографія
Шамрай, 2012. – 273 с.

Збірник «220 років разом» складений за матеріалами І-ї міжнародної конференції «220
років разом», котра відбулася 25 квітня 2012 року в Навчально-науковому Інституті історії
та права Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського та була
присвячена основним проблемам розвитку єврейської общини на Миколаївщині, від дня
заснування міста Миколаєва і до сьогодення. Випуск містить статті за напрямками:
формування та розвиток єврейської общини в м. Миколаєві, єврейське населення
Миколаївщини в роки коренізації та в період Другої світової війни, міжконфесійні та
міжнаціональні відносини, історія міграційних рухів єврейського населення на
Миколаївщині, біографічні нариси.

Редакційна колегія:
Гольденберг М.Д. – голова Миколаївської обласної єврейської громади
Кайморазов М.Д. - голова ради національних товариств Миколаївської області.
Шитюк М.М. – д.і.н., професор, директор Навчально-наукового Інституту історії та права
МНУ імені В.О. Сухомлинського.
Рижева Н.О. – д.і.н., професор, завідувач кафедри археології, давньої та середньовічної
історії Навчально-наукового Інституту історії та права МНУ імені В.О.
Сухомлинського.
Щукін В.В. – к.і.н., доцент, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Миколаївського
комплексу Національного університету «Одеська юридична академія»
Ласінська М.Ю. – к.і.н., доцент кафедри археології, давньої та середньовічної історії
Навчально-наукового Інституту історії та права МНУ імені В.О. Сухомлинського.

Рецензенти:
Хмарський В.М. – д.і.н., проф., завідувач кафедри історії України Одеського
національного університету імені І.І. Мечникова.
Шайкан В.О. – д.і.н., проф., завідувач кафедри історії України Криворізького
педагогічного інституту.

Видання виконане за фінансової підтримки Миколаївського товариства єврейської
культури

Матеріали подаються мовою оригіналу. Відповідальність за подану інформацію несуть
автори
ISBN __________ © Миколаївське товариство єврейської культури, 2012
© Кафедра археології, давньої та середньовічної історії
МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2012
2
УДК 94 (477):94(=411.16)
Ашурков Т.Т.
(Миколаїв, Україна)

ЕВРЕЙСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ МИКОЛАЇВЩИНИ
В РОКИ КОРЕНІЗАЦІЇ (20-30-і рр. ХХ ст.)
Стаття містить короткий огляд змін у житті євреїв Миколаївщини в
перші десятиліття радянської влади.
Ключові слова: єврейська община, національні меншини, коренізація.

У жовтні 1923 року у Сполучених Штатах Америки уродженець
Херсонської губернії Давид Медов (1888–1978) записав у студії Columbia
Records пісню «Ін штетл Ніколаєв». В ній розповідалося про нещасне
кохання єврейського юнака, якого на довгі роки забирають до армії і цим
навічно розлучають із судженою. Історія виникнення цієї пісні невідома,
вона лише залишилася зайвою згадкою про те, що в Миколаєві існувала
чимала єврейська громада із власними радощами і бідами, із специфічним
повсякденним життям, і що ця громада стикалася з нерозумінням
домінуючого слов’янського населення [1].
Коли Давид Медов робив цей запис, часи, змальовані в пісні вже пішли в
небуття. Проте в нових історичних умовах радянської влади єврейська
громада Миколаєва стикнулася з новим обличчям старих проблем.
Молода радянська влада приділяла значну увагу національному питанню
велику увагу, і це не дивно. Нерозв’язані національні питання, зокрема
єврейське були не останніми чинниками падіння Російської імперії. Лідери
радянської держави з власного досвіду знали, що таке дискримінація за
національною ознакою: значну частину перших радянських урядів складали
представники національних меншин, зокрема євреї.
З перших років свого існування більшовицький уряд приділяв значну
увагу національним меншинам. Серед радянських республік, створених у
роки громадянської війни, було чимало організованих за національною
3
ознакою. У першому червоному уряді – Раді народних комісарів – був
створений наркомат зі справ національностей, очолюваний Й.В. Сталіним.
Остаточна позиція країни рад щодо національного питання була вироблена
на ХІІ з’їзді ВКП(б) 17–25 квітня 1923 року, який, серед іншого, проголосив
політику коренізації. На з’їзді було визначено три напрями, в яких
відбуватиметься ця політика:
1) ліквідація господарської та економічної нерівності між народами СРСР;
2) створення прикладу для поневоленого і дискримінованого за
національною ознакою населення колоній і напівколоній;
3) політика коренізації включатиме боротьбу з націоналізмом і державним
шовінізмом [8, с. 1044].
Останній з названих пунктів фактично дозволяв розправитися з тими, хто
був провідниками національної ідеї, а пізніше був формальним приводом для
згортання коренізації.
Але на початку двадцятих років про це мало хто думав. По всій території
Радянського союзу створювалися національні автономні республіки, області,
райони і сільради, створювалася письменність для малих мов, відкривалися
школи, де навчальний процес проходив повністю чи частково мовою
національної меншини. Миколаївщина в цьому процесі не була винятком:
для національних меншин, зокрема для євреїв створювалися школи,
училища, клуби, видавалися газети, книги…
Не слід вважати, що до революції єврейське населення Миколаєва було
позбавлене культурного життя. Хоча певні прояви дискримінації з боку
царського уряду мали місце, в Миколаєві діяло дві синагоги, кілька шкіл,
місцем компактного проживання євреїв був історичний центр міста – район
вулиць Чернігівської (зараз Карла Лібкнехта) і Московської. На початку ХХ
сторіччя в Миколаєві розгорнули свою діяльність і політичні об’єднання
євреїв: сіоністські партії Єврейська соціал-демократична партія «Поалей-
Ціон» (заснована 1906 року) і Єврейська комуністична партія «Поалей-Ціон»
(заснована 1919 року). Обидва рухи мали ліву спрямованість і підтримали
4
Жовтневу революцію, але в національному питанні були налаштовані більш
рішуче, ніж домінуюча РКП(б) і висували тезу про необхідність створення
єврейської держави в Палестині.
Згідно з даними переписів, 1897 по 1927 рік частка єврейського населення
в Миколаєві зросла з 22 % до 26,6 % [10, с. 97]. Радянська влада приклала
багато зусиль, щоб ці представники давнього народу приєдналися до
розбудови пролетарської культури. Хоральна синагога на вулиці Фалеївській
була перетворена на робітничий клуб, безкоштовна приватна школа на
вулиці Карла Маркса (Адміральській) – на трудове училище з викладанням
мовою ідиш [2, с. 199–200], вулиця Чернігівська, на якій жило чимало євреїв,
було перейменовано на честь прогресивного єврейського письменника
Шолом-Алейхема (1859–1916) [7, с. 4].
До речі, заслуговує уваги ставлення радянської влади до двох основних
єврейських мов. На початку минулого століття євреї України як правило
послуговувалися в побуті мову ідиш, але на той момент набирала
популярність інша мова — іврит, відроджена давньоєврейська мова. Її
використовували у релігійному житті (Тора написана на івриті), а активісти
сіоністських рухів мали на меті впровадження її і в побуті (що й було
реалізовано згодом у державі Ізраїль). У 1919 році мова іврит була
проголошена контрреволюційною, а єдиною живою мовою євреїв СРСР
визнавався ідиш. Більше того, орфографія мови ідиш була реформована з
тим, щоб якомога менше її елементів нагадували іврит [5, с. 86]. Цей факт
засвідчує однобокість політики коренізації.
В середині двадцятих років минулого сторіччя навчання мовою ідиш у
Миколаєві відбувалося у двох школах із тридцяти однієї. Єврейськомовними
були школи № 11 на вулиці Чернігівській, 17/2 (директор Я.І. Бронштейн) і
№ 13 на вулиці Карла Маркса, 21 (директор І.С. Сидранський) [7, с. 45].
Єврейські школи були також організовані в Очакові (№ 4, директор
Мадневич) і Новому Бузі (№ 11, директор Шпільман). У Вознесенську
функціонували єврейська школа № 3 (директор Гордон) і двомовна школа №
5
4 (директор Батицька) [7, с. 46]. В органах державного управління
Миколаївської округи у двадцятих роках не було поділу за національною
ознакою. Винятком був лише окружний суд, де мала місце так звана
єврейська камера [7, с. 48].
Не можна не згадати про єврейські поселення, які знаходилися в сільській
місцевості. У Миколаївській окрузі існувало три єврейських сільради [10,
с. 97]. У межах сучасної Миколаївської області їх було трохи більше. Яків
Пасик нараховує п’ять окремих єврейських сільрад станом на 1930 рік:
 Новополтавка (зараз Новобузький район);
 Єфінгар (зараз Плющівка Баштанського району);
 Добре (зараз Баштанський район);
 Нагартав (зараз райцентр Березегувате);
 Криве Озеро;
 Фрілінг (Жовтневий район, перейменоване на Весняне, зараз не
існує).
Частина Калініндорфського національного району Херсонської округи
також знаходилася на території сучасної Миколаївщини. Села Ерштмай і
Молотово Калініндорфського району – це зараз село Першотравневе і
Червоний Промінь Снігурівського району Миколаївщини [6].
Паралельно із утворенням радянських органів влади відбувався процес
боротьби із «буржуазним» націоналізмом. Справжні буржуазні організації в
Миколаївщині були знищені ще в роки громадянської війни, але РКП(б)
продовжувала використовувати слова «буржуазний» і «дрібнобуржуазний»
для боротьби з усіма організаціями, які не знаходилися під її безпосереднім
контролем. Наприклад, коли у 1921 році Єврейська комуністична партія
«Поалей-Ціон» прийняла рішення об’єднатися з КП(б)У, керівництво
останньої вирішило приймати до своїх лав членів ЄКП не як групу, а в
особистому порядку. Пізніше, в 1925 році почалися арешти тих, хто належав
до ЄКП і ЄСДРП. ЄСДРП була остаточно знищена у 1928 році [4, с. 84]. У
тому ж 1928 році було заборонено рух «Гехалуц», подібний до
6
загальносоюзного піонерського руху, але підтримуваний міжнародними
єврейськими організаціями [4, с. 8]. За два роки до того була заборонена
діяльність на території СРСР Міжнародної комуністичної партій «Поалей-
Ціон» і молодіжного руху «Юґенд Поалей-Ціон» [5, с. 86].
Велася боротьба із релігією. Закривалися синагоги й молитовні доми.
У другій половині тридцятих років уряд СРСР почав згортати
коренізацію. 16 лютого 1938 року ЦК КП(б)У видало постанову «Про
реорганізацію національних районів і сільрад УРСР у звичайні», а 10 квітня
1938 року було заборонено школи національних меншин [3, с. 65]. Спроби
побудувати суспільство, в якому б усі етнічні спільноти були абсолютно
рівними, пішли в небуття, а єврейське населення Миколаївщини підійшло до
найстрашнішої доби своєї історії – Другої світової війни.
Джерела та література:
1. Верховский И. Ин Штетл Николаев. В общем, все умерли. [Електронний
ресурс] / И. Верховский. – Режим доступу: http://ilya-
verhovsky.livejournal.com/204164.html
2. Гриневич О. Єврейські адреси Миколаївщини // Миколаївщина
багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. – Миколаїв: Атол,
2005. – С. 57-81.
3. Єфименко Г.Г. Національні аспекти у формуванні компартійно-
радянського апарату // Український історичний журнал. – 2000. – № 6. – С.
51-66.
4. Каган Ф.М. Страницы движения Гехалуц (пионеров) в Украине (1916–
1928) // Еврейское население на Николаевщине: Сб. д-тов и материалов. –
Николаев: Атолл, 2004. – Т. 2. – С. 5-8.
5. Копило О. Поалей-ціоністський рух на Півдні України в 1920-х рр. //
ЕМІНАК. – 2007. – № 1. – С. 84-86.
6. Пасик Я. Еврейские национальные административные единицы Юга
Украины. [Електронний ресурс] / Я. Пасик. // Еврейские земледельческие
7
колонии Юга Украины и Крыма. – Режим доступу:
http://www.evkol.nm.ru/js_ukraine.htm
7. Справочная книга. Вся Николаевщина 1927. Под общей редакцией Ганса
И.Я., Белова Н.Н., Фрейденберга С.М. – Николаев: Николаевское
окружное общество Долой неграмотность, 1927. – 146 с.
8. Советская историческая энциклопедия. – М.: Советская Энциклопедия,
1963. – Т. 2. – 1071 с.
9. Щукин В.В., Павлюк А.Н. Земляки. Очерки истории еврейской общины
города Николаева (конец XVIII – начало ХХ вв.) / В.В. Щукин, А.Н.
Павлюк / Научный редактор Н.Н. Шитюк / Государственный архив
Николаевской области. – Николаев: Издательство Ирины Гудым, 2009. –
352 c.
10. Х лет борьбы и строительства. – под ред. А. Мануйленко, В. Исаковича,
М. Родкова. – Николаев: Издание Николаевского окружного исполкома,
1927. – 127 с.
Т.Т. Ашурков
ЕВРЕЙСКОЕ НАСЕЛЕНИЕ НИКОЛАЕВЩИНЫ В ГОДЫ
КОРЕНИЗАЦИИ (20-30-е гг. ХХ в.)
Статья содержит краткий обзор изменений в жизни евреев Николаевщины
в первые десятилетия советской власти.
Ключевые слова: еврейская община, национальные меньшинства,
коренизация.
T.T. Ashurkov
JEWISH POPULATION OF MYKOLAYIV REGION DURING TIMES OF
KORENIZATION
The article contains a brief review of changes in the life of Jews in Mykolayiv
Region during the first decades of Soviet era.
Keywords: Jewish community, minorities, indigenization.
8
УДК 94(477.73) 929
Бардина Е.C.
(Николаев, Украина)

ДАВИД АЙЗМАН
Статья представляет собой биографический очерк о жизни и
творческой судьбе всемирно известного писателя, выходца из семьи
николаевских евреев Давида Айзмана.
Ключевые слова: писатель, драматург, николаевские евреи.

Герой моего сегодняшнего рассказа был человеком творческим и
талантливым. Давид Айзман интересовался живописью, литературой,
драматургией. Чрезвычайно тонко все ощущал и сознавался, что своей жизни
без искусства не воображает.
Родился Давид на окраине Николаева. Как было принято среди
зажиточных евреев, его семья занималась коммерцией. Но это не сделало их
богатыми. Отец мальчика Яков, был чрезвычайно интересным человеком,
больше философом, чем коммерсантом. Он с детства приучал детей любить
книги. Во многих еврейских семьях того времени, которые относили себя к
своеобразной элите, было естественным поддерживать связи только с
подобными себе. Они сторонились не только славян, а и прочего еврейского
населения города, всех тех, кто был на их взгляд недостаточно набожным.
А отец Давида, хотя и ценил религиозные традиции еврейского общества
превыше всего, не был слишком ортодоксальным и не запрещал сыновьям
общаться со своими земляками. Давид Айзман писал в автобиографии: «На
нашей улице жило много рабочих людей – евреев и русских. Жили артелями
каменщики, пришельцы из центральных губерний, плотники, водовозы,
извозчики. Были печники, профессиональные нищие, разные пропойцы,
банщики, прачки, тряпичницы, золотари, проститутки. Я имел среди этой
публики много друзей, учился в них манерам, языку, морали».
9
Мать Давида родилась в небольшом городке Подольской губернии.
Именно она создавала в семь эту атмосферу, которая в будущем
вдохновляла писателя. Часто из-за дождей, во время наводнения дружная
семья оставалась в своем доме практически отрезанной от всего мира.
Вокруг дома гуляли куры и гуси, росло немало фруктовых деревьев. Итак, у
маленького Давида был свой хуторочек среди исполинского города.
В семье были чрезвычайно близкие отношения между братьями. А их
у Давида было трое. Моисей избрал литературный путь, а Владимир и
Григорий стали активистами местных революционных кружков. В 12 лет
Давид и его братья остаются сиротами, умирает отец. Поэтому мальчик
был вынужден рано пойти на работу. По окончании Николаевского
реального училища – работает: рисует портреты и изготовляет чертежи.
Но необходимость работать не лишила Давида подростковой романтики, он
часто, прячась в кустах возле крутого берега речки с книжкой в руках,
воображает себя героем произведений Майна Рида. Старшие братья иногда
по-дружески шутили над мальчиком, который с семи лет начал писать
рассказы и рисовать.
Когда Давид учился в 6-м классе реального училища, один из его
братьев Григорий ради эксперимента разместил его рассказ в газете
"Южанин", где к тому времени работал редактором. Но больше подобное
.
не повторялось. Тем не менее, прививка творчества уже начала своё действие.
Юный Айзман связывает на некоторое время жизнь с живописью, но он
продолжает мечтать о "карьере писателя".
Давид поступает в Одесскую школу рисования и параллельно
печатается в "Одесском Вестнике". Позднее, в І896 году он выезжает
во Францию, где продолжает изучать живопись. Он почти сразу
вступает в Высшую школу искусств в Париже. Давид Айзман был
женат. Но информации об его жене почти не сохранилось, Раиса Осиповна
вообще осталась для потомков загадкой. Ведь никаких свидетельств ее жизни,
кроме семейных фото и писем, нет. А детей у них просто не было.