Етнополітика української влади доби національно-визвольних змагань 1917-1921 років: компаративний аналіз

762 Pages·7.238 MB·Ukrainian

by  Лазарович М.В.

Микола Лазарович

ЕТНОПОЛІТИКА
УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ
ДОБИ НАЦІОНАЛЬНО-
ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ
1917–1921 РОКІВ:
КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ

Монографія

Тернопіль
ТНЕУ
2013
УДК 323.1(477)«1917/1921» : 311.213.6
ББК 66.3(4Укр), 5 + 63.3(4Укр)612
Л 17

Рекомендовано до друку за рішенням вчених рад
Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича
(протокол № 4 від 28 березня 2013 р.)
і Тернопільського національного економічного університету
(протокол № 6 від 12 квітня 2013 р.)

Науковий редактор
Ю. І. Макар,
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин
(Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича)

Рецензенти:
М. М. Алексієвець,
доктор історичних наук, професор,
завідувач кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії
(Тернопільський національний педагогічний університет імені В. Гнатюка);
І. А. Побочий,
доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри філософії та політології
(Національна металургійна академія України);
О. М. Рудакевич,
доктор політичних наук, професор кафедри філософії та політології
(Тернопільський національний економічний університет);
С. В. Юрченко,
доктор політичних наук, професор,
завідувач кафедри політичних наук і міжнародних відносин
(Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського)

Лазарович М. В.
Л 17 Етнополітика української влади доби національно-визвольних змагань
1917–1921 років: компаративний аналіз : моногр. / М. В. Лазарович. – Те-
рнопіль : ТНЕУ, 2013. – 760 с.
ISBN 978-966-654-326-7

У монографії здійснено комплексний компаративний аналіз та узагальнення
особливостей і тенденцій етнонаціональної політики української влади в умовах
визвольних змагань 1917–1921 рр. Визначено основні аспекти політико-правового
становища, життєдіяльності, форм самоорганізації і самоврядування національних
меншин означеного часопростору, їхньої ролі в українському державотворенні та
політичному житті.
УДК 323.1(477)«1917/1921» : 311.213.6
ББК 66.3(4Укр), 5 + 63.3(4Укр)612
ISBN 978-966-654-326-7
© Лазарович М. В., 2013
© ТНЕУ, 2013
Cвітлій пам’яті
ректора
Тернопільського національного
економічного університету
С. І. Юрія
присвячую
ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ......................................................5

ВСТУП........................................................................................................7

І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ...................................................1..1
1.1. Політико-правові підходи забезпечення прав
національних меншин.................................................................1 1
1.2. Стан наукового розроблення теми.............................................3 2
1.3. Джерельна база............................................................................6 6

II. ІНОНАЦІОНАЛЬНЕ ПОЛЕ УКРАЇНИ НАПЕРЕДОДНІ
ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ..................................................................8 7
2.1. Етнодемографічна специфіка розвитку.....................................8 7
2.2. Соціальна структура....................................................................1. 26
2.3. Політико-правовий статус..........................................................1 59

III. ДИХОТОМІЯ ДЕКЛАРУВАННЯ ТА ДЕТЕРМІНАНТ
РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ ПРАВ І СВОБОД..................................1 82
3.1. Забезпечення умов етнокультурного
та політичного розвитку............................................................. 182
3.2. Національно-персональна автономія.........................................2 56
3.3. Нормотворчі та інституційні заходи
щодо захисту фізичних прав.......................................................2 85

IV. НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ
ЯК СУБ’ЄКТИ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН........................4 09
4.1. Політична інституалізація..........................................................4..0 9
4.2. Українське державотворення крізь іноетнічну призму...........4 39
4.3. Участь у представницьких та виконавчих
структурах влади.........................................................................5.. 09

ВИСНОВКИ...............................................................................................5..5 5

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................5. 62

ДОДАТКИ..................................................................................................6. 68
4
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВУЦВК Всеукраїнський центральний виконавчий комітет
ВЦВК Всеросійський центральний виконавчий комітет
ВЦКДПП Всеукраїнський центральний комітет допомоги постраж-
далим від погромів
ВЧК (ЧК) «Всероссийская чрезвычайная комиссия»
ГС Генеральний Секретаріат
Губвиконком Губернський виконавчий комітет
Губревком Губернський революційний комітет
ДАСБУ Державний архів Служби безпеки України
ЕЄЕ Електронна єврейська енциклопедія
ЄДО Єврейське демократичне об’єднання
ЄКГБ Єврейський комітет громадської безпеки
ЄНП Єврейська народна партія
ЄНР Єврейська національна рада
ЄНС Єврейський національний секретаріат
ЄСДРП ПЦ Єврейська соціал-демократична робітнича партія
«Поалей Ціон»
ЗОУНР Захiдна Область Української Народної Республiки
ЗУНР Західно-Українська Народна Республiка
ІПіЕНД Інститут політичних і етнонаціональних досліджень
КНЦ Київський національний центр
КДП Конституційно-демократична партія [Росії]
КП(б)У Комуністична партія (більшовиків) України
КТНУ Конґрес Трудового Народу України
МЄС Міністерство єврейських справ
МПС Міністерство польських справ
МРС Міністерство російських справ
Наркомат Народний комісаріат
Наркомвійськсправ Народний комісаріат військових справ
Наркомос Народний комісаріат освіти
ОЄКРП Об’єднана єврейська комуністична робітнича партія
ОЄСРП Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія
ПВК Польський виконавчий комітет
ПДЦ Польська демократична централь
ПКВ Польські кадри військові
ПКД Польський корпус допомоговий
ПНДП Польська національно-демократична партія
ПОВ Польська організація військова
ППС Польська партія соціалістична
Протофіс Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського гос-
подарства
5
ПСР Партія соціалістів-революціонерів [Росії]
РНК Рада Народних Комісарів
РНМ Рада Народних Міністрів
РПЦ Російська православна церква
РСДРП(б) Російська соціал-демократична робітнича партія
(більшовиків)
РСФРР Російська Радянська Федеративна Соціалістична
Республіка
СДКПіЛ Соціал-демократія Королівства Польського і Литви
СЄРП Соціалістична єврейсько-робітнича партія
СОР Сіоністська організація Росії
СРН Союз російського народу
ССРП Сіоністсько-соціалістична робітнича партія
СУАФ Союз українських автономістів-федералістів
ТКУ Трудовий Конґрес України
ТНСП Трудова народно-соціалістична партія [Росії]
ТУП Товариство українських поступовців
УАН Українська академія наук
УАПЦ Українська автокефальна православна церква
УГА Українська галицька армія
УГВК Український генеральний військовий комітет
УД Українська Держава
УНДП Українська національно-демократична партія
УНП Українська народна партія
УНР Українська Народна Республiка
УНРада Українська Національна Рада
УНРП Українська народно-республіканська партія
УПЛСР Українська партія лівих соціалістів-революціонерів
УПСР Українська партія соціалістів-революціонерів
УПСС Українська партія соціалістів-самостійників
УПСФ Українська партія соціалістів-федералістів
УРП Українська радикальна партія
УСДП Українська соціал-демократична партія
УСДРП Українська соціал-демократична робітнича партія
УСРР Українська Соціалістична Радянська Республіка
УСС Українські січові стрільці
УТП Українська трудова партія
УХДП Українська хліборобсько-демократична партія
УЦР Українська Центральна Рада
ЦДАВО України Центральний державний архів вищих органів влади
та управління України
ЦДАГО України Центральний державний архів громадських об’єднань
України
ЦДІАК України Центральний державний історичний архів України, м. Київ
ЦДІАЛ України Центральний державний історичний архів України, м. Львів
ЦК Центральний комітет
6
ВСТУП

У ХХІ ст. поступальний розвиток будь-якої демократичної держави
неможливий без урахування прагнень її етнічних меншин. Насущним
це твердження є й для України, що з давніх часів має багатоетнічний
склад населення. Крім господарів-українців, на її території проживали
представники інших народів, котрі різнилися походженням, мовою,
культурою, традиціями, звичаями, вірою, рівнем політичного розвитку,
ступенем етнічної самоорганізації тощо. Їхня частка в складі населення
України, як і їхня абсолютна кількість, ніколи не були стабільними.
Зростання поліетнічності українських територій значною мірою бу-
ло спричинене колонізаційною політикою тих держав, зокрема Польщі,
Російської та Австро-Угорської імперій, у складі яких вони тривалий
час перебували. Так, Західна Україна наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
стала однією з найбільших поліетнічних територій Європи. Значним
був відсоток нацменшинного населення і в Наддніпрянщині, де він
більш ніж у чотири рази перевищував відповідний показник сусідніх
російських губерній. Такі обставини зумовлювали загострення націо-
нальних відносин, робили іноетнічне населення вагомим чинником по-
літичної історії українського народу, що на початку ХХ ст. прагнув ві-
дродити державну незалежність.
Розгортання тогочасних революційних подій було спрямоване на
досягнення соціальної справедливості та відновлення національної
державності. Однак поліетнічність населення України передбачала
вжиття заходів для забезпечення громадянських прав і свобод націона-
льних меншин, а також умов для їхньої етнокультурної самобутності та
політичного розвитку. Таку діяльність в означеному хронотопі послі-
довно здійснювали діячі Української Центральної Ради (УЦР), Другого
Гетьманату, Директорії Української Народної Республіки (УНР), За-
хідно-Української Народної Республіки (ЗУНР; після злуки з УНР –
Захiдна Область УНР (ЗОУНР)).
Від успішної міжетнічної взаємодії багато в чому залежала не лише
інтенсивність національного відродження України, а й результати нові-
тнього державотворення. Особливо рельєфно необхідність такої спів-
праці виявилася на початковому етапі революції, коли демократичні
сили українства та національних меншин робили перші кроки у відс-
тоюванні інтересів своїх народів. Усвідомлюючи обмеженість со-
ціальної бази національного руху в містах і відносну нечисленність
7
української інтеліґенції, провідники українства прагнули заручитися
підтримкою іноетнічного населення в справі відродження України. З
огляду на це одним із пріоритетних завдань вони вважали необхідність
залучення представників національних меншин до практичної діяльно-
сті з розбудови української державності.
Однією з найяскравіших сторінок Української революції 1917–
1921 рр. і водночас результатом міжетнічної співпраці було ухвалення
Закону Центральної Ради «Про національно-персональну автономію».
Такий крок не мав аналоґів в історії і став підтвердженням послідовної
політики України, спрямованої на задоволення інтересів іноетнічного
населення й досягнення міжнаціональної злагоди.
Прикладом успішного ведення етнополітики української влади була
також співпраця з національними меншинами в галузі освіти. Її резуль-
татом стало рішення про передачу управління шкільними справами
кожної національності відділам освіти відповідних національних пред-
ставництв. Відповідно іноетнічне населення, насамперед росіяни, євреї
та поляки, отримало змогу безпосередньо впливати на організацію і ро-
звиток власної освіти.
Перебіг революційних подій початку ХХ ст. супроводжувався та-
кож низкою неґативних, а подекуди трагічних факторів, від котрих
найбільше потерпали незахищені верстви населення, серед них і значна
частина національних меншин. Насамперед ідеться про протистояння,
які відбувалися за соціальною, політичною і національною ознаками.
Найбільш ганебним різновидом останньої стали антиєврейські погро-
ми, зумовлені спадком імперської доби, деморалізацією значної части-
ни учасників Першої світової війни та всеохопною анархією, спричи-
неною аґресією радянської Росії проти УНР. Їх здійснювали представ-
ники різних влад і політичних сил, які діяли в означеному часопросторі.
Українська влада, ставлення якої до єврейських погромів було неґа-
тивним, намагалася боротися проти цього зла всіма доступними засо-
бами, зокрема, шляхом нормотворчого та інституційного забезпечення
проблеми, застосування військової сили і запровадження різного роду
покарань, у т. ч. смертної кари, стосовно погромників, надання матері-
альної допомоги постраждалим тощо. Ефективність таких дій, хоч і бу-
ла значною мірою детермінована складними умовами воєнного часу та
анархії, все ж забезпечувала позитивні результати. Так, чимало норма-
тивних документів, які видавали органи української влади, низка за-
проваджених ними інституцій та інші заходи були своєчасними, нерід-
ко мали системний характер, відповідали гостроті моменту і сприяли
порятунку багатьох тисяч цивільного населення від смерті та знущань.
8
Головним висновком, зробленим на основі аналізу цих трагічних подій,
має стати усвідомлення, що всі національні конфлікти, які виникають
між народами, їхніми групами чи окремими індивідами, потрібно ви-
рішувати лише шляхом переговорів і взаємних компромісів.
Загалом етнополітика Центральної Ради, Гетьманату, Директорії,
ЗУНР/ЗОУНР та їхніх урядів була демократичною, поміркованою і не
призводила до міжетнічних конфліктів. Органи української влади не
лише декларували визнання прав національних меншин, їхню грома-
дянську, етнічну й віросповідну рівноправність, а й уперше в світовій
практиці ґарантували їм національно-культурну автономію та предста-
вництво в уряді, вважаючи це обов’язковою умовою демократизації
національних взаємовідносин.
Завдяки означеним урядовим заходам й ініціативності меншин було
забезпечено умови для вільного розвитку етнічних спільнот, їхнього
соціально-економічного, політичного, культурного та інституційного
відродження. Розпочали діяльність національно-культурні товариства,
школи, бібліотеки, було розгорнуто пришвидшену підготовку вчителів,
вільне видання книг і періодики національними мовами тощо. Україн-
сько-іноетнічна співпраця, незважаючи на певні випробовування рево-
люційної доби і декларативність деяких заходів влади, забезпечувала
набуття нового досвіду й передбачала усвідомлення необхідності доб-
росусідського співжиття всіх народів України.
Актуальність теми дослідження зумовлена значущістю національ-
них меншин в етнічній структурі багатьох держав світу, в т. ч. України,
і самою специфікою етнонаціональних відносин. Останні характери-
зуються здатністю реґенерувати старі й спричинювати нові міжетнічні
конфлікти. Особливо злободенно ця проблема постала в ХХ ст. Боліс-
ною вона залишається й сьогодні, тому від результатів пошуку шляхів
гармонізації міжнаціональних відносин, подолання суперечностей, що
час від часу виникають між етносуб’єктами, від ефективної протидії та
попередження ксенофобії в суспільстві залежить доля не лише окремих
осіб, а й народів. Зокрема, крайніми виявами інтолерантності в етнона-
ціональній сфері стали такі акти геноциду першої половини минулого
століття, як масове знищення вірмен в Османській імперії, Голодомор
1932–1933 рр. в Україні, єврейський Голокост часів Другої світової
війни.

Для того, щоб не ускладнювати сприйняття матеріалу, далі в тексті вживатиметься
абревіатура «ЗУНР».
9